Тетяні Ліщинській — 34 роки. Останній із них вона служить у 63-й окремій механізованій бригаді на посаді начальниці групи психологічного супроводу та відновлення.
Тетяна залишила свій шкільний кабінет і учнів та подалася доброволицею на війну. Саме в армії вона зрозуміла, що знайшла своє місце. І поки вдома на неї чекають троє дітей і мама, Тетяна будує плани на «після Перемоги» і робить усе можливе для того, щоб цей день настав якнайшвидше.
«У військкоматі мене навіть не хотіли слухати»
Тетяна Ліщинська — родом із села Плебанівки, що на Теребовлянщині. До повномасштабного вторгнення вона працювала соціальною педагогинею і вчителькою музичного мистецтва у Теребовлянській спеціалізованій школі-ліцеї.
«У перші дні повномасштабного вторгнення я не думала, що піду служити. Було дуже страшно, лякала невідомість, і єдине, що мене тоді хвилювало — це безпека дітей, — пригадує Тетяна. — У той час люди масово виїжджали за кордон, адже ніхто не знав, що буде далі. У мене теж виникали такі думки, однак щось мене змусило залишитися в Україні».
Як розповідає військова, місяців через чотири вона зрозуміла, що її місце на війні. Не один тиждень жінка оббивала пороги військкомату, однак там їй постійно відмовляли.
«Насправді я вже не могла просто сидіти вдома і читати новини, перебувати в невизначеності щодо майбутнього дітей, долі нашої країни. Я розуміла, що маю бути на передовій і допомагати нашим хлопцям та дівчатам захищати Україну від ворога і виборювати Перемогу, — каже Тетяна. — Я ходила у військкомат дуже довгий час. Мене не хотіли навіть слухати. Мовляв, я — жінка, одинока мати трьох неповнолітніх дітей, без досвіду, без профільної освіти. Однак я не здавалася…»
Рідним Тетяни непросто було ухвалити це рішення, але вони нею пишаються, підтримують і розуміють важливість її роботи.
«Були питання: що ти робиш і навіщо ти це робиш? І на деякі з них я не мала відповіді навіть сама для себе. Але я просто знала, що мусила бути на війні і допомагати людям, своїй країні, — констатує військовослужбовиця. — Я розумію своїх рідних, адже вони хвилювалися за мене. Проте згодом прийняли моє рішення, і коли я поїхала в навчальний центр, то дуже відчувала їхню підтримку».
«Бачила себе снайперкою»
Навесні 2023 року Тетяна Ліщинська потрапила на навчання до Київського військового інституту. Каже: ще тоді не знала, що стане психологинею у війську і якою важливою буде її робота.
«Я свідомо йшла на війну, розуміла, що мене чекає, і тому бачила себе у війську… снайперкою. Але коли потрапила в навчальний центр, то виявилося, що все не так, як я собі уявляла. Бо в центрі проводили курси на заступників командира з морально-психологічного забезпечення і на психологів, — пригадує військовослужбовиця. — Пройшовши серйозний відбір, я потрапила у групу психологів. Відверто кажучи, спочатку я була трохи засмучена. В мене ще не було усвідомлення, наскільки необхідною є моя робота. Мені здавалося, що я не приноситиму стільки користі, скільки могла би. Я запитувала себе: коли військові будуть на бойових позиціях, то чим я їм допоможу? Але під час навчання я справді зрозуміла, що психологія — це моє».
Після закінчення навчання Тетяна потрапила у 63-тю окрему механізовану бригаду. Військова розповідає, що кожен її робочий день залежить від ситуації на передовій.
«Я дуже добре пам’ятаю свій перший день на війні. Я приїхала у Краматорськ на практику в 63-тю окрему механізовану бригаду на 10 днів. Нас поселили спочатку в розваленій будівлі. Було дуже страшно, коли починалися обстріл і прильоти. У той момент я запитувала себе: що я тут роблю? І не уявляла, що зможу справитися, — констатує Тетяна. — Розуміння прийшло, коли мене вже офіційно призначили на посаду в бригаду і я почала працювати на бойових позиціях із людьми, які потребували допомоги. І коли бачила свої перші досягнення та результати роботи, то це стало мотивацією і констатацією того, що все роблю правильно і я на своєму місці.
Кожен день на війні — різний. Коли на лінії фронту більш-менш спокійно, то і в мене більш-менш спокійний день, а коли відбуваються якісь дії, то й у мене неспокійний день».
«Бійцям рекомендую плакати і сама не стримуюся»
У команді Тетяни Ліщинської — троє офіцерів-психологів. Вони працюють при медичному пункті бригади, де створено пункт психологічної допомоги. Тут надається перша кваліфікована допомога фахівцем-психологом і визначається, чи потребує військовослужбовець більш поглибленої допомоги та направлення до спеціалізованої лікувальної установи. Окрім того, Тетяна з командою проводять навчання для особового складу щодо того, як підтримувати себе під час стресових ситуацій та як допомогти побратимам.
Зі слів Тетяни, психологічний фактор бійця поділяє перше місце з його військовими навичками.
«Будь-який вихід на бойові позиції — це величезне психологічне навантаження для військового. Хтось переживає його легше, а хтось — складніше. І моє першочергове завдання — зробити все, щоб хлопці й дівчата розуміли, знали і відчували, що про них дбають, що вони мають можливість звернутися по допомогу, розказати й поділитися тим, що їх найбільше хвилює, — пояснює психологиня. — Якщо боєць у стабільному психологічному стані, якщо в нього є мотивація і ресурс, то він може набути набагато більше навичок. Загалом психологічна робота з військовими до і після боїв, а також між ними дуже важлива і потрібна. Адже, відчуваючи увагу й турботу, у військових з’являється ще більше наснаги і вони розуміють власну цінність».
Знайти підхід до кожного захисника чи захисниці непросто, ділиться Тетяна. Як і не пропускати всі історії через себе.
«Кожен із військових був у пеклі на землі, кожен стикається з якоюсь психологічною травмою. Я пам’ятаю кожного, хто до мене звертався, пам’ятаю питання, які його чи її цікавили, пам’ятаю, чим я змогла їм допомогти, — каже психологиня. — У той же час я не можу бути сумною, не можу бути без настрою, тому що мушу підтримувати військових, і вони не мають бачити мене у пригніченому настрої. Нерідко, спілкуючись із бійцем, слухаючи його історію, я стримую сльози, а коли він виходить, то починаю ридати. Але сльози — це добре. Я і бійцям рекомендую плакати, і сама не стримуюся, бо зі сльозами виходить дуже багато негативу».
«Тут моє місце»
Свій ресурс Тетяна черпає від спілкування з дітьми, мамою, розмов із рідними та від побратимів, які мотивують своїми досягненнями. Черговим стимулом і свідченням важливості роботи психологічної служби стала для психологині нагорода від Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського — нагрудний знак «Хрест Військова честь».
«Це моя перша нагорода, і вона стала для мене цілковитою несподіванкою. Я навіть розгубилася, коли отримувала її, — ділиться Тетяна. — Звісно, це дуже приємно, бо робота психологічної служби в армії на війні не є знеціненою. І дуже важливо знати, що вище командування розуміє важливість нашої роботи. Але я не вважаю цю високу нагороду особисто моєю, для мене це спільна відзнака. І я дуже дякую своїй команді за її працю та командуванню, яке докладає багато зусиль, щоб психологічна служба розвивалася».
Тетяна додає, що після війни не уявляє себе більше ніде, як на військовій службі, адже саме тут вона знайшла своє місце в житті.
«Я вже готова до Перемоги, в мене вже є дуже багато прапорів, які треба підписувати, і шампанське, яке чекає свого часу. В мене дуже багато планів, тому я не можу здаватися. І у військових є дуже багато планів після Перемоги.
Після війни я себе уявляю тільки в центрах, які будуть допомагати бійцям приходити до тями в цивільному житті. Роботи буде дуже багато, — констатує Тетяна Ліщинська. — Мене дуже часто запитують, як я залишила посаду педагога і пішла в зону бойових дій. Відповідаю просто: тут моє місце. І навіть якщо своєю роботою допоможу одному воїну, то це буде для мене великою нагородою».
Фото з особистого архіву Тетяни ЛІЩИНСЬКОЇ.
