У Виноградному на Чортківщині люди не залишили в біді важкопораненого на війні односельця. Поки він поневіряється по лікарнях, вони гуртом взялися добудувати йому хату, яку почав зводити ще покійний батько. Про це пише Чортків.Сity.
– Звати хлопця Степан Коцюб, він 1989 року народження, – вводить в курс справи староста Зозулинецького старостинського округу Надія Мандзюк. – 7-го березня минув рік, як його призвали до лав ЗСУ. Після місяця навчання потрапив на фронт. Був стрільцем-санітаром, вивозив з поля бою поранених і загиблих. На початку січня цього року отримав важке поранення – пряме попадання у бліндаж. Розірвало деякі внутрішні органи, осколки посікли голову, спину, отримав перелом руки, але найгірше – втратив обидві кінцівки вище колін. До того ж руку недобре склали, днями зробили ще одну операцію.
Як виникла ідея з будівництвом нової оселі для важкопораненого воїна-односельця? – цікавимось в очільниці села з милозвучною назвою Виноградне.
«О, це заслуга всього нашого села. Коли прочули, що зі Степаном трапилася така біда, молоді ґазди, його друзі, які зараз на фронті і тут, в тилу, зорганізувалися й озвучили таку сміливу пропозицію – збудувати йому новий будинок, бо старенька глиняна хатина, де він досі тулився з матір’ю, вже нікуди не годиться. Та й у його теперішньому становищі йому там було б украй важко. Цегляний будинок на околиці села почав зводити ще на початку 90-х років батько хлопця. Поставив коробку і накрив шифером. Пам’ятаю, Степанко ще бігав тут маленьким, адже живу поруч по сусідству. У 2009-му батько помер, так і не закінчивши будову. Матір на свою мізерну зарплату в клубі не могла потягнути будівництво, треба було ставити єдиного сина на ноги. Тож недобудована оселя стояла досі пусткою…
Приблизно місяць тому я кинула клич у нашій місцевій групі у Вайбері – хто може, прийдіть допомогти у добрій справі.
Я вам не можу передати словами, що тут творилося! У той понеділковий день, 4-го березня, на об’єкті працювало близько 70 людей. Для нашого маленького села, де офіційно рахується триста з лишком душ, це дуже багато. До того ж немало сільчан знаходиться за кордоном. Чимало хлопців на війні – 24 чоловіки. До слова, тільки двох мобілізували, решта пішли добровільно! Маємо й поранених, один сільчанин числиться у списку пропалих безвісти.
Отож, одні працювали на розчистці території, інші підбивали стелі, стелили на горищі утеплювач, інша група чоловіків копала криницю і рів під трубу й електрокабель до неї майже до Дністра – там близько вода. Потім поставили вікна, вхідні двері, поштукатурили стіни й залили стяжку. Тепер чекаємо, щоби підсохло, і будемо рухатися далі.
Звичайно, ще треба купу грошей. Люди з села здають, хто скільки може. З-за кордону надсилають перекази односельці, вчителі із Зозулинської школи скинулись колективом, міська рада виділила 30 тис. грн, обіцяють ще додати. Наша ціль – закінчити повністю хату. Степан має приїхати на все готове. Якщо його випишуть раніше – відправимо кудись на курорт. (Сміється.). Ось побачите, за якийсь місяць все буде готово. Наше село дуже дружне. Впораємось!»
