Тіла ховали в дворах багатоповерхівок, багато загиблих лежали по дорогах.
Жителька Маріуполя Людмила, яка змогла виїхати з оточеного міста, розповіла Суспільному про життя під обстрілами. Зараз жінка лікується в тернопільській лікарні. У неї діагностували обмороження.
«Стріляли, чимало людей гинули відразу. Декого ховали біля під’їздів, дехто просто лежав, не хоронили… довго лежали трупи» – так Людмила з Маріуполя розповідає про життя під обстрілами. Каже, в рідному місті залишалася майже до кінця березня. Тоді в будинках не було світла, води та газу.
«На Західному мікрорайоні міста біг струмочок, з нього набирали воду. На решітках з холодильника готували їсти. Усі виходили з під’їздів, допомагали, тільки чуємо – гудить в небі. І всі врозтіч, в під’їзди. Літаки летять, скидають міни. Стріляють. І так було щодня до години п’ятої чи шостої вечора. Потім на ніч затихало все десь до третьої години ночі, а потім знову починали бомбити», – пригадує жінка.
Найбільше боялася, коли російські військові скидали на місто міни: «Коли вони летіли й розривалися, то вибухи біля будинків були дуже сильні, а воронки сягали двох метрів завглибшки. Думаєш: «Господи, виживеш, чи не виживеш… що Бог дасть?»
З Маріуполя, розповідає жінка, виїжджала автомобілем.
«Ми вибиралися дорогою поміж трупами. Їдеш, а загиблі лежать повсюди. Страшно. Багато людей йшли пішки до Володарська, бо їхати було нічим. Транспорту не було. А міни і снаряди летять, не перестають, звідусіль стріляють, осколки відлітають, людей убиває, руки і ноги відриває… Пологи – страшно було. Там тривали бої, всі хвіртки, двори були перев’язані білими стрічками, що означало, зайняті росіянами», – розповідає жінка.
На Тернопільщині Людмилі знайшли будинок. Каже, коли зайшла в помешкання, вперше за місяць роззулася.
«Нігті поздувалися на ногах, пальці червоні. Сильно перемерзли. Лікарі вичищали, вигрібали мені все там два рази, нігті позрізали, познімали, пальці зараз без нігтів. Я думала, що не розплачуся, але все одно розплакалася. Ноги в мене постійно перев’язані. Це не кров, це така рідина. Рани вже зажили», – каже жінка.
Людмила каже, планує поки що жити на Тернопільщині, але після перемоги обов’язково повернеться до рідного Маріуполя.
