Чернігів, який розташований за 100 кілометрів від білоруського Гомеля, потрапив під обстріл російських військ у перші дні війни. Майже місяць місто, в якому зникли світло, опалення, вода і зв’язок, було в оточенні.
Від початку війни в Чернігові загинуло понад 700 осіб. Один із них — чоловік Олени Хромової, яка нині з двома синами знайшла прихисток у Чорткові, пише Вільне життя.
«Усе відбулося надто швидко. Ми не знали, як діяти: тікати з міста чи залишитись? Не виїжджали, бо надіялися, що все скоро завершиться. Та й це складне рішення: покинути все і вирушити в невідомість, — розповідає Олена. — А потім ситуація погіршувалася буквально щодня. В місті не було ні води, ні газу, ні світла. Майже не працювали мобільний зв’язок та інтернет. Наш простір звузився до відстані від квартири до укриття. Ми прожили в підвалі 20 днів. Наша квартира була розташована на першому поверсі, тож на деякий час ми забігали в кімнату, бо дітям було холодно. Мали деякі запаси продуктів. Доводилося ризикувати і часом вийти в магазин, щоб купити щось поїсти».
Кадри від 16 березня з Чернігова, які з’явилися в інтернеті, мабуть, пригадає більшість читачів. Того дня близько 10-ї години ранку стався обстріл мирних людей у спальному мікрорайоні. Снаряди влучили у багатоповерхівку та впали на територію поблизу магазину. Там якраз стояло багато людей у черзі за хлібом. Загинуло більше 10 осіб, ще десятки було травмовано.
«Місто постійно обстрілювали. Часом вибухи були такої сили, що, здавалося, стіни ось-ось упадуть. Ми боялися ходити далеко від дому. Максимум — до магазину і назад. Того березневого ранку чоловік вийшов купити хліба. І більше не повернувся… Краще б ми їли сухарі, краще б він не ходив за хлібом, — зітхає Олена. — Коли чоловік загинув, я дуже хвилювалася за дітей. Розуміла, що треба втікати з цього пекла. Спочатку ми виїхали в село на Чернігівщині, прожили там десять днів у підвалі будинку, а потім нам допомогли волонтери і завезли до Києва. Звідти ми евакуаційним потягом добралися до Тернополя. Врешті нас поселили в гуртожитку чортківського медучилища».
Уже близько тижня родина Хромових живе у Чорткові і намагається хоча б частково повернутися до спокійного життя. Знають, що повертатися додому буде важко, але чекають цього дня з нетерпінням.
«Діти навчаються дистанційно. Прагну бути корисною місту, щоб віддячити за допомогу, яку нам надали, — каже жінка. — Додому хочеться, але кажуть, що повертатися ще рано. Тут, за сотні кілометрів від Чернігова, начебто стає трошки легше. Проте розумію, що буде дуже важко повернутися в свою квартиру, у місця, де все сталося. Не уявляю, як ми зможемо це пережити…»
