Гуманітарний штаб Чортківської міської ради нині нагадує розтривожений вулик. Щодня зранку до вечора тут допомагають людям, які тікають від війни.
Різного віку, з різних міст, зі своїми трагічними історіями вони приходять сюди, щоб отримати найнеобхідніше і такі важливі слова підтримки. У свою чергу місцеві жителі та діаспора за кордоном об’єдналися, щоб допомагати, чим можуть. Усі в один голос кажуть: люди тепер єдині, як ніколи.
Чортківська громада стала тимчасовим притулком для більше двох тисяч переселенців, пише Вільне життя плюс. Одна із них – Вікторія. Жінка приїхала з Дружківки Донецької області до Чорткова всього декілька днів тому.
«Від початку війни ми залишалися вдома. До останнього чекали і сподівалися, що війна завершиться і ми будемо в безпеці. Проте врешті прийняли складне рішення і поїхали. Добралися до Краматорська, а звідти евакуаційним потягом приїхали на Тернопільщину. Їхали більше доби. Зі мною мої діти, родичі та їхні малюки. Загалом нас приїхало десять осіб – п’ять дорослих і п’ять дітей: наймолодшому – один місяць, найстаршому – сім років, – розповідає Вікторія. – Ви не уявляєте, як це страшно: залишити дім, все життя і поїхати у невідомість на невизначений термін. З собою ми взяли лише найнеобхідніше, тому дякуємо волонтерам за допомогу. Також вдячні жінці, яка безкоштовно дала нам будинок для проживання. Загалом у нас все добре, якщо так можна сказати. Тільки дуже сумуємо за домом».
Не знає, чи буде куди повертатися, Юлія з Харкова. Їй із дитиною та собакою вже двічі довелося втікати від війни.
«Ми з 10-річним сином запакували своє життя у валізу за пів години від початку війни, взяли із собою нашу собачку Мішель і відразу поїхали до Миколаєва. Тому, дякувати Богу, не застали того страшного пекла, яке було і тепер відбувається у Харкові. На Миколаївщині виявилося також неспокійно. Через постійні обстріли ми не почувалися там у безпеці, тому нам знову довелося їхати, – каже Вікторія. – Я не знаю, чи наш будинок вцілів, бо у Харкові немає світла, у кого запитати. Та й тепер це не так важливо. Ми з сином у безпеці. Нас прихистила у своєму будинку бабуся. Місцеві люди дуже допомагають, завжди відкликаються на наші прохання, за що ми дуже вдячні».
Кожного дня, як бджоли-трудівниці, волонтери та волонтерки Гуманітарного штабу міськради намагаються допомогти усім, хто сюди прийшов. І речами, і підтримкою. Тут можна отримати продукти, корм для тварин, засоби гігієни, одяг, іграшки тощо. Бажаючих допомагати стільки, що хоч відбавляй. Одна із волонтерок – киянка Еліна. Жінка разом із сином, чоловіком та собакою втікала від обстрілів зі столиці, а тепер допомагає тим, хто пережив те саме.
«Ми приїхали до Чорткова шостого березня. Син відразу пішов служити у Збройні сили, а чоловік наразі повернувся до Києва. Їдучи, ми кинули все. Залишилися без роботи. Дякувати місцевим людям, вдалося знайти житло, – розповідає Еліна. – Знаєте, мені тут дуже подобається. Місто – таке затишне і домашнє, а люди – добрі, щирі і приємні. Постійно хтось підходить і запрошує в гості на каву, щоб познайомитися, поспілкуватися. А ще мені дуже подобається міський голова. Він щодня приходить до нас у штаб із таким бойовим і позитивним настроєм, цікавиться, як у нас справи, запитує про ситуацію. Це дуже заряджає».
Еліна розповідає, що тільки-но приїхавши відразу записалася у штаб волонтеркою. «Сидіти вдома і безкінечно гортати стрічку новин – це дуже важко. А тут, між людей, легше, бо ти працюєш, допомагаєш, знайомишся. У мене, наприклад, є багато нових друзів. Так само я щодня чую багато різних історій, звичайно, трагічних. Але тут я відчуваю, що потрібна. Бачу, як проходять багато людей, які також хочуть допомагати, бо кожен хоче бути корисним хоч чимось. Тому я дякую за таку можливість. У Києві я б сиділа вдома і сходила б з розуму».
Жінка каже, що налаштована оптимістично, і вже найближчим часом після перемоги планує повернутися додому.
«Кожного дня я приходжу до штабу з надією, що дуже скоро буде наша перемога, – мовить Еліна і не стримує сліз. – Щодня я приходжу з надією, що ми дійсно допомагаємо тим, хто це потребує. Бо деякі люди бігли з дому під снарядами в чому були: у зимовому одязі чи взагалі у домашніх халатах. Багато хто приїжджає і показує: що на мені одягнуто – це все, що я маю, більше нічого не взяли. Дякувати місцевим жителям та гуманітарній допомозі з-за кордону ми маємо що запропонувати людям. І скажу вам, бачачи, як згуртувалися люди, не можна бути налаштованим інакше, як оптимістично, бо, як-то кажуть в Україні, разом легше й батька бити. Тому все буде добре. Я планую якнайшвидше повернутися додому. Але, чесно кажучи, хочу завтра, а краще сьогодні».
