Вчитель географії та директор Буцнівського ліцею Роман Коляса посів друге місце у фіналі всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2024» у номінації «Географія». Молодому педагогу – всього 33 роки, та він вже має 10 років досвіду за плечима та продовжує вчительську династію у своїй родині.
Поспілкувалися із педагогом про його участь у конкурсі, виклики у професії під час війни і мотивацію у роботі.
«Учитель року» – це чи не найдавніший конкурс професійної майстерності вчителів, який організовують, щоби популяризувати кращі педагогічні здобутки й підвищувати престижність вчительської професії в Україні.
Уперше «Вчитель року» відбувся ще в 1996 році. З того часу в Україні конкурс проводять щорічно в декількох різних номінаціях. У 2024 році це були «Географія», «Образотворче мистецтво», «Українська мова та література» і «Фізика». До слова, з 2022 року через повномасштабне російське вторгнення фінансування конкурсу урізали, відтак премій для переможців немає.
«Сам конкурс зазвичай відбувається у два етапи: перший – обласний, другий – всеукраїнський, де змагаються переможці з кожної області, – розповідає Роман Коляса. – Коли подавався на обласний етап, то розраховував потрапити у п’ятірку кращих, однак мені вдалося перемогти. Уже на всеукраїнському етапі поставив перед собою ціль увійти в дванадцятку кращих, та свої очікування перевершив – посів друге місце.
До слова, із переможцем нас розділили всього один-два бали, тож я не засмутився, адже, вважаю, що показав чудовий результат. Та й насправді йшов на конкурс не заради перемоги, а щоб стати прикладом для свого педколективу, мотивувати вчителів брати участь у подібних заходах. А ще – заради нового досвіду, нових емоцій і знайомств та подальшої співпраці».
На думку Романа Коляси, подібні конкурси потрібні, адже дають змогу вчителям з різних міст та громад показати свою діяльність, вийти за межі класу.
«Конкурс «Учитель року» – це не так про змагання, як про обмін досвідом. Серед його переможців і лауреатів – сучасні педагоги, які стоять в авангарді нашої професії. Вони демонструють свій творчий потенціал, пропонують нові формати і методи роботи, якими щедро діляться і які інші учасники можуть впроваджувати у свій діяльності, – каже педагог. – Тому цей конкурс – це історія про єднання, а не про конкуренцію».
Роман Коляса – родом із Острова Тернопільського району. Він виховувався в освітянській родині: бабуся все життя пропрацювала вчителькою фізики і математики, мама — початкових класів, а хресна Романа і рідна сестра матері – вчителькою біології. Однак, як зізнається Роман Іванович, сам він не планував йти педагогічною стежкою.
«Не тому що мені не подобалася ця професія, я просто вдома бачив усі реалії вчителювання – низькі зарплати, велика завантаженість тощо і мене такі перспективи не вабили, – каже Роман Коляса. – У школі я дуже любив географію, постійно здобував призові місця на олімпіадах, тож коли у випускному класі постало питання вибору подальшого місця навчання, то вирішив вступати у педуніверситет в Тернополі. Думав, що освіта стане у нагоді, а потім вже вирішу, що робитиму далі. Але життя склалося так, що після закінчення вишу потрібно було три роки відпрацювати за направленням. Так я потрапив у школу в селі Дубівцях. Знову ж таки тоді подумав, що попрацюю там вчителем, а далі якось буде».
А далі було чотири роки вчителювання у школі Великої Березовиці та Острова, а згодом, у 2021 році, пропозиція очолити Буцнівський навчальний заклад.
«Чесно кажучи, вагався, адже посада директора – це вже зовсім інше поле діяльності і відповідальності. Окрім того, йшлося про новий заклад і педколектив, повністю жіночий, до слова. Це ще й був період карантинних обмежень через коронавірусну інфекцію, і Буцнівська школа – єдина в громаді працювала дистанційно, бо вчителі відмовлялися вакцинуватися, – пригадує Роман Іванович. – Однак, порадившись із рідними, вирішив спробувати свої сили на посаді директора, подався на конкурс і переміг. І першим моїм завданням було перейти на очне навчання, із яким ми з колективом успішно справилися».
Нові виклики у школі почалися з початком повномасштабного вторгнення. На певний час довелося призупинити навчання, а заклад став волонтерський осередком – тут приймали переселенців, збирали гуманітарну допомогу, плели сітки, робили окопні свічки, готували страви на передову. А ще за цей час збудували укриття для безпечного і безперебійного осіннього процесу.
«Ми хоч і найменший ліцей в громаді, але маємо чим похвалитися. Наприклад, минулого року мали найкращий показник за результатами мультипредметного тестування, маємо багато переможців на районних і обласних етапах олімпіад з різних предметів, – ділиться Роман Іванович. – Перед початком повномасштабного вторгнення встигли збудувати нову їдальню. Минулоріч провели капітальний ремонт коридорів, а нещодавно на одній зі стін школи з’явився патріотичний мурал «Україна» як символ нашої майбутньої перемоги. Його намалювали студенти інституту мистецтв Тернопільського педуніверситету. До слова, будівля школи має вже близько 100 років, тож під час підготовки до роботи із муралом та утепленням стіни знайшли нішу, де за переказами старожилів раніше знаходився образ ангела, який переводить дітей через кладку. І ми відновили цю нішу, встановивши фігуру ангела».
Щомісяця колектив школи та односельчани збирають і надсилають допомогу для воїнів – вихідців із Буцнева, проводять благодійні ярмарки, концерти та інші заходи, щоб зібрати кошти для ЗСУ.
«У нас є куточок пам’яті наших захисників. Тримаємо як оберіг прапор від однієї з бригад, якій допомагаємо. І звичайно, чекаємо на перемогу. Маємо свій ритуал у школі – щопонеділка всі разом молимося за мир біля копії Буцнівської чудотворної ікони Божої Матері, яка знаходиться у нашому закладі. Всі чекаємо і надіємося на найшвидшу перемогу. Знаємо, що вона буде, тільки не знаємо, коли. А після перемоги просто стане легше дихати. Спаде напруга. І тоді можна буде видихнути».
Хоч і прикро це визнавати, але Роман Іванович каже, що більшість молодих людей не мріє про вчительську кар’єру та роботу з дітьми. І хоч дехто і вступає в педагогічні заклади, проте невелика заробітна плата, відсутність державного соціального захисту та значне емоційне навантаження аж ніяк не стимулюють молодих фахівців іти працювати у школи після отримання диплому.
«Школа тепер тримається фактично на людях старшого покоління. Молодь дуже важко зацікавити. Я, наприклад, рік часу шукав вчителя фізики. І це не дивно, бо прибиральниця заробляє більше, ніж студент-педагог без досвіду після університету, – констатує Роман Іванович. – Окрім того, колись бути вчителем вважалося престижним. Тепер же педагог обмежений різними правилами, з’явилася вседозволеність у батьків і дітей, все менше поваги до вчительської праці.
При цьому сучасному педагогові потрібно постійно шукати нові прийоми і методи навчання, щоб зацікавити нинішню молодь, бо просто підручники і зошити – вже не цікаво. Тому вчителі тепер – це ентузіасти».
Роман Коляса виховує з дружиною двійко діток. Ще 117 учнів Буцнівського ліцею називає також «своїми». І саме їхні успіхи мотивують працювати далі.
«Дітей багато і всі мої, – сміється Роман Іванович. – Часу, чесно кажучи, бракує завжди, бо справ стільки, що в добі не вистачає декілька годин, а в тижні – днів. Кожен приходить зі своїми проблемами — діти, батьки, вчителі. І для усіх треба знаходити баланс і компроміс. Треба всім приділити увагу.
Проте для мене, як директора і для вчителя, найголовніше, коли бачу віддачу і що результат роботи є. Це мотивує працювати далі. А ще неабияку вагу має підтримка від рідних та колективу, які вірять у мене і завжди підтримують».
О.Фон Бісмарк свого часу сказав: «Ставлення держави до вчителя – це державна політика, яка свідчить або про силу держави, або про його слабкості». Тож у майбутньому Роман Коляса сподівається, що влада приділятиме більше уваги школі та освіті загалом.
«Бо школа – це основа і фундамент будь-якої держави, – наголошує Роман Іванович. – Те, що закладається в школі, потім дає результат в майбутньому. Відповідно освіта потребує більше уваги і більше вкладень. Школа, як і сам вчитель, нині недооцінені державою. Якщо ми хочемо якісної освіти, то це мають бути гідна заробітна плата, якісне обладнання і матеріальна база, щоб було з чим працювати. Маю надію, що так і буде, і таким бачу майбутнє для школи. Про інші плани важко загадувати, бо війна триває, і дякувати Богу та нашим захисникам за те, що маємо можливість навчатися і виховувати наступні покоління».
