Ці волонтерки називають себе «лікарняною бандою». Вони організувалися, щоб допомагати пораненим українським захисникам, які перебувають у медзакладах.
Дівчата не шкодують ані часу, ані сил і чого тільки не роблять, аби наблизити перемогу. Вони вислухають, підбадьорять, знайдуть одяг та спорядження, приготують щось смачненьке, організують дозвілля та допоможуть з відновленням документів.
І це все – попри звичайні робочі графіки, сімейні клопоти, дітей і безліч інших життєвих обставин. Це – історії волонтерок, які знайшли своє місце на війні.
Допис, із якого все почалося
Тернополянка Надія Левицька волонтерить з 2014 року, коли почалася російська агресія проти України. Тоді у місті організовували логістичні центри допомоги бійцям АТО. Одному із них щовихідних допомагала Надія.
«А у 2015 році я побачила у соцмережі допис однієї із медрот 28-ої окремої механізованої бригади ЗСУ, що з міста Одеси. Медики просили небайдужих допомогти у зборі необхідних медикаментів. Так я вперше освоїла, що таке «Нова пошта» і як передавати речі в інше місто, – сміється волонтерка. – Разом із колективом Технічного коледжу, де працювала моя мама, ми організовували збори та закривали потреби військових. Також допомагали облаштувати стаціонарний медичний пункт для 44-ої артилерійської бригади, що дислокується в Тернополі.
У той же час я натрапила у соцмережах на допис волонтерки, яка збирала допомогу для львівського воєнного госпіталю. Придбавши необхідні засоби гігієни, фрукти, солодощі, поїхали до військових до Львова».
З того часу Надія і почала опікуватися пораненими захисниками. Двічі на місяць у вихідні вона разом із мамою, подругами чи родичами їздила у сусідню область, щоб привезти військовим необхідні речі, а також поспілкуватися і допомогти у вирішенні їхніх поточних проблем. Тоді ще ніхто масово не говорив про контузію, нікого не вчили, як потрібно поводити себе із пораненими. Надія каже: все робила інтуїтивно.
«Я не боялась провідувати бійців. Розуміла, що хлопцям потрібно було знати, що про них пам’ятають, що вони небайдужі тим, за кого воюють. Для себе я особисто виділила декілька правил під час спілкування: тримати себе в руках, не плакати, не ставити зайвих запитань, жартувати, – розповідає волонтерка. – Важко було потім, коли виходила з лікарняної палати. Тоді були і сльози, і переживання, і пошук в Інтернеті схожих медичних діагнозів, щоб знати, чи є у бійця надія на одужання.
Пригадую, коли ми з мамою провідували військових після виходу з Дебальцевого у психоневрологічній лікарні Тернополя, то вони лякалися кожного стуку дверей, не могли їсти, а їх просто ізолювали від суспільства. Тоді я подумала: якщо у нашому місті буде військовий госпіталь, то я буду провідувати бійців кожен день».
Після виписки військових Надія старалася не втрачати зв’язок з ними, відслідковувала їхню долю. Навіть їздила на Рівненщину, коли одного із її підопічних туди перевели. А свою відпустку волонтерка витратила, щоб допомогти зібрати військовому необхідні документи.
«Під час карантину через пандемію коронавірусу навідуватися у госпіталі було заборонено, тож ми збирали і передавали все необхідне. Так тривало до повномасштабного вторгнення, – ділиться Надія. – А 24 лютого, почувши оголошення про збір людей у Народному домі «Перемога», я разом із трьома друзями-чоловіками, відразу пішли записуватися у волонтерки. Як і всі, допомагала, чим могла: плела маскувальні сітки, готувала м’ясні закрутки, збирали необхідні речі для захисників».
Аж ось, пригадує волонтерка, знову ж таки натрапила на допис у соцмережах, з якого і почалася «лікарняна банда».
«Восени 2022 року ми час від часу привозили допомогу пораненим військовим, які перебували на лікуванні у обласній лікарні. А напередодні католицького Різдва я побачила пост одного із бійців, який просив цивільних приходити і провідувати захисників, – розповідає Надія. – Учасникам волонтерської групи у вайбері я запропонувала відвідати військових 25 грудня. Тоді відгукнулося більше 10 дівчат, і так почалася наша робота з пораненими захисниками у Тернополі».
Своє місце на війні
За словами Раїси Коляди, під час російсько-української війни у волонтерській справі вона знайшла своє призначення. Її брат – Назар Гушпета – той самий військовий із синичкою із 79-ої десантно-штурмової бригади, відео із яким облетіло Інтернет.
Раїса допомагала братові та його побратимам, організовуючи збори речей першої необхідності. Усе це разом із волонтерами відвозила на передову.
«Вперше я потрапила у шпиталь влітку минулого року, – пригадує Раїса. – Волонтерка з Києва попросила відвідати військового, який знаходився на лікуванні у Тернополі. Потім було ще декілька відвідин бійців. Спочатку мені було дуже складно морально. Але я дивилася на це через призму свого брата: якщо я тут допомагаю комусь, то, не дай Боже, щось би трапилося з Назаром, то хтось допоможе йому там. І мені хотілося максимально дізнатися про всі нюанси, в тому числі бюрократичні, через які проходять поранені бійці. Згодом я зрозуміла, що ці знання можуть приносити користь».
До 25 грудня минулого року Надія і Раїса не були знайомі. Зустрілися під час відвідин військових.
«Я побачила допис Надії, у якому вона запропонувала приєднатися до групи, яка буде ходити до військових в лікарні, – ділиться Раїса. – Так, спочатку ми пішли на Різдво зі смаколиками, а потім привітати військового з днем народження. Згодом організували окрему групу в соцмережах, де зібрали однодумців, і там почали разом волонтерити та опікуватися пораненими бійцями».
Як зауважує Раїса, дуже швидко волонтерки побачили, що бійці потребують не смаколиків, а конкретної допомоги, тож дівчата щотижня записували потреби військових і намагалися їм допомогти.
«Ми зрозуміли, що приходити і приносити печиво – це дуже добре, але цього недостатньо, тому що проблеми у військових – більш глобального масштабу. Ми почували себе ніби рятуємо весь світ, а по факту не рятуємо нікого, – ділиться волонтерка. – Поранені захисники опиняються наодинці зі своїм болем. Дуже добре, коли боєць має підтримку, друзів, сім’ю, родичів, які допомагають йому в адаптації, в реабілітації, в оздоровленні. Але не всі мають таку можливість. Хто залишається один на один зі своїми проблемами: комусь потрібно відновити паспорт, бо документ втрачений, комусь – зробити фото на посвідчення. В іншого болів зуб. Ще одному треба візок, милиці, одяг. І всі ці запити ми старалися закривати і продовжуємо це робити».
Підставити плече захисникам
Нині у волонтерській групі, яка опікується пораненими військовими, понад 80 осіб. Більшість із них – донатори, які на постійній основі жертвують кошти та речі для бійців. Загалом «лікарняна банда» опікується пораненими у чотирьох лікарнях Тернополя та одній у райцентрі. Кожна волонтерка має свій профіль, яким вона займається.
«Кожна з нас має свій напрямок, – розповідає Раїса Коляда. – Одні допомагають транспортуванням, інші – з юридичною допомогою, з документами, психологічною підтримкою. Я, наприклад, організовую дозвілля, хтось пече солодощі, привозить одяг, засоби особистої гігієни тощо. Ми також допомагаємо бійцям з поверненням додому».
Надія Левицька каже: за час роботи із захисниками дізналася все про військово-лікарські висновки, довідки МСЕК. Тепер волонтерка знає, що ширина дверного полотна у санвузлах всіх відділеннях в лікарні лише 53 см, що недостатньо для бійців, які пересуваються на кріслі колісному.
«За мною – запити матеріально-технічного характеру, щодо відновлення документів, дрібних послуг, – розповідає Надія. – Уявімо, що у тернопільській лікарні перебуває боєць з іншого регіону. Зрозуміло, що він не знає, куди звернутися, щоб відновити документи чи банківську карту. Ми з цим допомагаємо. Часто підказка потрібна і дружинам чи іншим родичам, бо вони також багато чого не знають, вони розгублені, схвильовані і потребують підтримки».
Не менш важливий аспект, кажуть волонтерки, це – дозвілля поранених військових, адже дехто з них перебуває на лікуванні по півтора роки.
«Є такі випадки, коли хлопці рік часу взагалі не виходили з лікарні, тож можна лише уявити, у якому моральному стані вони перебувають, – каже Раїса Коляда. – Тож стараємося їм організувати максимально цікаве дозвілля, щоб розвіяти їхні сумні думки та підбадьорити. Взимку – це ігри, книги. У теплу пору року – вилазки на природу, шашлики, рибалка, поїздки в цікаві місця. Серед моїх друзів – капелани-волонтери з різних церков. Вони також долучаються, організовуючи різноманітні бесіди. В деякій мірі намагаємося хлопцям підняти самооцінку, вселити віру в те, що вони потрібні і що все буде добре».
За час свого волонтерства дівчата допомогли тисячам військовим. Хоча кажуть, що це бійці допомагають їм відчувати себе потрібними.
«Наша «лікарняна банда – це надійний тил і опора одна для одної. Ми заряджаємося від того, що робимо. Інколи і сама приходиш до військових з поганим настроєм, а вони тебе розвеселять, підбадьорять, – ділиться Раїса. – Тому в нас немає вигорання. Навпаки – відчуваємо себе корисними. Недавно один військовий сказав мені: «З вами ми почуваємося в безпеці. Ми з вами відчуваємо, що не кинуті. Я знаю, щоб не сталося, ви мені з усім поможете». І ці слова дають крила».
Волонтерки кажуть: війна навчила їх правильно розставляти пріоритети, бути функціональними, наростити емоційний каркас і зруйнувала стереотип про тендітних дівчат, яким щось не під силу.
У «лікарняній банді» впевнені: допомога нашим захисникам, які проходять реабілітацію, це – інвестиція в наше майбутнє, у здорове суспільство та здорову націю, де люди допомагають один одному.
«Ми переконані: якщо війна завтра закінчиться, то проблеми поранених захисників, бійців з інвалідністю, ветеранів війни не закінчаться. Вони проявляться у ще більшому масштабі, тому суспільство має готуватися до цього, – кажуть волонтерки. – Ще з 2014 року ми бачимо адаптацію поранених військових до цивільного життя і пов’язані з цим проблеми. Тому на це питання не можна закривати очі, треба вчити дітей, виховувати також і себе. Бо ветерани війни будуть нашими сусідами, чоловіками наших доньок. Кожен має задумуватися, що він може зробити, щоб збудувати здорове суспільство навколо себе».
Усі фото надані волонтерками
Авторка: Світлана Шевчук
Дайте координати чи номер телефону,маю навички та бажання долучитись
Пишіть сюди https://www.facebook.com/n.levitska